Санитайзеры. Антисептики. Москва. Доставка.

"Держава не розбещує митців і науковців": Василь Пахаренко відверто про викладання, наукову діяльність і щастя

Але це не завжди правда. Багато хто говорить: "Я навчався у кращих!". Щонайменше, один із викладачів моєї альма-матер, Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, справді такий. Мені пощастило більше — таки "торкнулась" генія.

Очевидно, мова йшла про літературу, бо предмет називався "теорії літератури". Як зараз пам'ятаю теплий вересневий ранок, аудиторія із 90 студентами, а біля кафедри щось розповідав дівочий улюбленець Василь Пахаренко. Для себе. Але мені на останньому ряду, мабуть, було не до цього, бо іспит на зимовій сесії я з тріском провалила, що було абсолютно справедливо, і почула слова, після яких довго плакала, але урок засвоїла: "Лен, дам вам колежанську пораду: хоч інколи щось учіть. Повірте, воно вам знадобиться!".

"Держава не розбещує митців і науковців": Василь Пахаренко відверто про викладання, наукову діяльність і щастя

Серце ледь не вискочило з грудей! Коли прийшов час магістратури, в списках наукових керівників, за іронією долі, навпроти мого прізвища стояло ім'я Василь Іванович Пахаренко. У відповідь почула: "Ідіть, Лен. Побігла миттю до декана і попросила "з особистих причин" змінити наставника. Так і сталося. Все у вас буде добре".

"Держава не розбещує митців і науковців": Василь Пахаренко відверто про викладання, наукову діяльність і щастя

І я пишаюся тим, що взяла інтерв'ю у людини, книги якої є у кожній школі. Сьогодні, 16 травня — День науки в Україні. Василь Іванович Пахаренко — український літературознавець, поет, перекладач, публіцист, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Але все дарма, виходили страшненькі карлючки, досі маю жахливий почерк. Не зовсім зразковим… Уже в першому класі учителька Дарія Степанівна й мама намучилися зі мною, допомагаючи виводити прописи. А далі вчив, і досить глибоко, передовсім ті предмети, які захоплювали чи бодай цікавили.

Мені, грішному, чомусь здавалося, що в цих науках треба все тупо зазубрювати (чого досі ненавиджу), а не розуміти. Набір, треба сказати, був якийсь навдивовижу строкатий — література, історія, географія, біологія… А от хімію геть не любив, ще гірше з математикою, відлякували й мови. Веєрштраса: "Не можна бути справжнім математиком, не будучи трохи й поетом". Це вже пізніше прочитав у видатного німецького теоретика лінійної алґебри К. Тепер, коли випускники іноді роблять компліменти — мовляв, пояснюю поняття з теорії літератури чітко, послідовно й доказово, думаю собі з усмішкою, що так віддаю задавнені борги точним наукам.

Усе замело снігами попід стріху, нудьгуючи в хаті, склав щось про засніжений сад за вікном. А першого вірша написав у четвертому класі, на зимових канікулах. Але поступово виписувався. Звісно ж, банальне й неграмотне. Учився в поетів — хороших і різних. Завдяки тому, що багато й уважно читав. Ще маленьким не раз чув від бабусі (яку все життя люблю й шаную несказанно), про качечку, що "ловить ряску, розмовляє з дітками своїми", щось із "Тополі", "Катерини". Насамперед, у Шевченка.

Таки не даремно більшовики так боялися й ненавиділи цього поета: як його не перелицьовували, як не комунізували, а він робив свою святу справу… А вже десь у сьомому класі, начитавшись "Кобзаря", з доброго дива устругнув радикально націоналістичного вірша про розриті могили й лютих москалів-зайд.

Дожив до сивого чуба, а з поезією зберіг суто дружні, романтичні стосунки, кожен новий вірш — свято. А втім бачу тут і свою перевагу. Якби ж займався нею професійно, напевно б, радість нашого спілкування ні-ні та й затьмарювали стосунки економічні (проблема заробляння грошей), рутинно-побутові тощо.

Але сталося так, що наступні 6 років провчителював у сільській школі. Завершуючи навчання в інституті, якраз науковцем я потаємно і мріяв бути.

Всього бувало. Траплялося викладати не тільки українську, а й (на форсмажорній заміні) російську та англійську мови, географію, історію. Чи уявіть собі "високочолого" 21-річного "теоретика" класним керівником 4-го класу: треба розбиратися, чому не вистачило комусь котлети у їдальні, хто когось облив какао, або дівчаткам зав'язати банта, бо, капосний, на перерві злетів…

Різним був мій шкільний досвід. Добре, що маю сестру, молодшу на 12 років, так що "школу юного тата" пройшов ще підлітком. Але він досі спонукає мене намагатися максимально доступно й наочно пояснювати якісь вельми складні теоретичні речі, відчувати авдиторію, перед якою говорю.

Хочеться, щоб літературу не просто "проходили", зазубрювали псевдоніми письменників, жанри-теми творів та імена персонажів для ЗНО, а розуміли й любили (на щастя чи на жаль, друге без першого неможливе). Нарешті, через той досвід і зараз багато пишу для школи, учителя, учня.

Намагаюся сповідувати й популяризувати принципи літературознавства "з людським обличчям". Також не люблю науки демонстративно сухої, абстрактної й занудної, написаної нікому не зрозумілою і не цікавою (окрім самого автора) "пташиною мовою".

Таки це правда. Кажуть, долю й конем не об'їдеш. Відтоді й до сьогодні мене насамперед вражає навіть не так сенс, як енерґетика, мелодика — музика його слова. Як уже згадував, з дитинства захоплювався творчістю Тараса Шевченка. Як геніяльно просто, глибоко й точно виражено титанічну потужність і красу Дніпра у бурю. Згадую чи чую уже перші написані ним рядки: "Реве та стогне Дніпр широкий…", — і мурашки біжать по спині. Якби навіть не знав української, я б безпомильно відчув, про що йдеться у цьому творі. Не тільки слово – кожен звук у цьому пейзажі на своєму місці, вповні реалізує авторську надмету ([р], шиплячі, свистячі передають ревіння бурі, шум, тріск дерев, рішучість, суворість настрою).

Бо в ньому розкрито суть душі нашої нації, її непереможний потенціял. Не випадково трапилася дивна річ — начебто звичайний собі поетичний пейзаж став другим славнем України. Додаймо до цього ще єванґельський, людинолюбний і людинознавчий, українолюбний і українознавчий зміст, пророцьку глибину його текстів. Такий промовистий майже кожен Шевченків рядок.

Бо Шевченко збільшив славу Спасителя як людинолюба". Тодось Осьмачка наприкінці життя сказав: "Я певний, що якби Шевченко з'явився перед Шекспіром і Ґете, то вони б мали його перед своїми духовними очима як божество, щось подібне до Богочоловіка. Проте Осьмачка, цей великий мудрець і знавець світової літератури, знав, що говорив… Здається, аж надто висока оцінка.

Підозрював, що мало у світі є митців, про яких написано більше, як про Шевченка. Разом з тим я досить тверезо усвідомлював тоді (та й зараз) свої скромні дослідницькі таланти й можливості. Тому спочатку й зосередився на вивченні інших тем.

Натрапив якось випадково у нашій сільській книгарні на його ошатну білу збірку з красивою назвою "Лебеді материнства" та й захопився на все життя. Ще в 10 класі мене вразив Василь Симоненко, ані мені, ані моїм ровесникам зовсім тоді невідомий молодий поет. Написав кілька статей про його творчість, планував і дисертацію писати про нього. Ще не знав тоді, що то було перше, люто порізане цензурою видання через багато літ замовчувань і цькувань доробку великого поета. Але цю тему "забракували" — надто мала й суперечлива, мовляв, спадщина як для дисертації.

А до Симоненка, до речі, я таки повернувся пізніше — в окремій книжці. Тоді я згодом узявся за літературу Розстріляного відродження, яку в ті "перестройкові" роки ми зачудовано відкривали для себе.

Думав написати статтю, а набралося на цілу книжку — "Незбагнений апостол". Матеріял виявився цікавим і маловивченим. Отак під час роботи над дисертацією сходив на несподівану "творчу відпустку".

Але постійно повертався до Шевченка — у роздумах, статтях, книжках. Після того брався за багато різних тем. Такий результат двадцятип'ятирічної роботи. Аж поки у 2013 році побачило світ чимале, на 840 сторінок, дослідження "Шевченко як геній".

Бо, по-перше, як казали моя бабуся, "далеко куцому до зайця". Ні, майже ніколи. Він — безоглядний, невгамовний холерик — море енерґії, весела, компанійська душа, борець-лицар, жалісливе серце, перепади настрою, десь надто прямолінійна, проте й тонкосльоза, сентиментальна натура: "Нехай, брате. А по-друге, у мене інший темперамент, аніж у Тараса Григоровича. А ми будем/ Сміяться та плакать".

Складається враження, що різні сучасники описують (навіть зовнішність!) геть різних людей. Погортайте спогади: він був дуже неоднаковий. Ближчий до меланхолійного психотипу (хоча й нікому про це не кажу, то більшість і не підозрює, хе-хе). Я ж простіший, "одинніший".

Франко, М. Звісно, пишаюся тим, що НТШ — перша, найдавніша і найвідоміша у світі українська академія наук (заснована 1873 р.), що дійсними членами НТШ були І. Єфремов, В. Грушевський, С. Пулюй, а також А. Антонович, І. Планк, Я. Айнштайн, М. Масарик, багато інших найвидатніших науковців України і світу. Бодуен де Куртене, Т. Тому це обрання — скорше аванс, аніж констатація факту. Але й добре розумію, що мої здобутки вельми-превельми мізерні на такому тлі. Сподіваюся, потроху його відпрацьовуватиму.

По-перше, якось уже так склалося, що наша держава не розбещує митців і науковців жодними привілеями. Ду-уже легко. По-друге, прекрасно знаю, що за кожен привілей, навіть дрібний, обов'язково доведеться платити — або мовчанням тоді, коли не можна мовчати, або публічною підтримкою того, чого (кого) не варто підтримувати. Мабуть, надто буквально владці страктували давню думку: "Щоб творити, митець має бути голодним", на себе, до речі, чомусь її зовсім не поширюють — скромність, знаєте.

Напевно, щоб довести собі, що чогось вартий, щось можу. Скажу чесно, у молодості не проти був щось заслужити, здобути. Наприклад, не назву вам точну цифру статей та й книжок, які опублікував. Але з роками дедалі більше переконуюся — усе то "ловлення вітру" (не забуваймо мудрого Еклезіяста). Головне — вони є, що міг — зробив, а далі хай люди оцінюють.

Насправді, ясна річ, усе не так веселково: різні характери, відтак і різні симпатії та уподобання. Ну це вже надто ідилічну картинку ви намалювали. Першу лекцію я прочитав у 22, тоді значно складніше було опиратися гіпнозу дівочого царства. Та й час своє бере. Хоча й неохоче… З роками вчуся.

Словом, університетська "проза життя" часом бере своє. А ще ж коли-не-коли примушую щось учити чи й зубрити, наприклад, літературознавчі терміни (на жаль для мене, виявилося, що глибоке розуміння без запам'ятовування ключових понять неможливе). Попри те, не приховуватиму, мені дуже приємно, коли колишні студенти (таки правда, в основному студентки) згадують добрим словом наші лекції й семінари.

Спілкування ж із кожним із них (отже, і з Вами) мені також приносить приємні емоції, подивовує неповторністю кожної душі. Отже, може, щось цікаве, корисне для життя взяли й від мене.

Усі мої статті й книжки (крім підручників, бо там видавці жорстко вимагають дотримання формально узаконених норм) створені українським, а не совєтським (зросійщеним) правописом. Це правда. Створені тим правописом, яким користувалися Шевченко, Франко, Грушевський, Леся Українка, Винниченко, Хвильовий, Стус, Сверстюк..., власне, всі українці до 1933 року (рік примусової зміни правописних норм символічний і не випадковий!), який уперто зберігали наші дисиденти й зараз наші земляки в діяспорі.

Важливий момент, найчастіше ці люди були зовсім неграмотні, себто не школа їх навчила так говорити. Найголовніший тут арґумент для мене — ці словоформи (осени, крови, смерти, соли, иній, ирій, иржа, азіят…) я завжди чув у дитинстві від моєї бабусі і всіх інших старших людей у моєму наддніпрянському селі й довколишніх селах. Просто правопис 1928 року був створений на народній, живомовній основі, а от уже наступний, 1933 року, виріз з ідеї "сближения и слияния языков народов СССР", зрозуміло, на основі якої мови.

Але поки карантиниться, написав кілька статей — про Т. Загалом я чоловік лінивий та ще й повільний, на жаль (мабуть, типовий українець). Сосюри: пропоную вивчати у школі інший його вірш, а не соцреалістичний за формою та частково й змістом "Любіть Україну". Осьмачку, про новий проєкт Держстандарту шкільної освіти, про поезію В.

Утім, побачимо. Підозрюю, далеко не всі колеги погодяться з моєю арґументацією, хоча, як бачиться, докази навів залізобетонні і не був упередженим.

А поезія… приходить тоді, коли хоче. З науковою працею простіше — треба, щоб зацікавила тема, дозволила сказати щось своє, доповнити чи й скореґувати відоме. Правда, такі моменти тривають недовго і трапляються рідко. Зазвичай це буває, коли я почуваюся зовсім не таким, як у повсякденні, іншим. Тому й дві збірки всього надбав.

Щодо "слідів" — не зовсім. Так, уже другокурсник, вищий за мене. Увесь той його світ для мене ніби казковий, чаклунський (з моїми-то "технарськими" знаннями й навичками) — геть не зрозуміло, як воно працює, але дивує й захоплює. Він увесь у світі ІТ, ще в 10 класі успішно закінчив курси й почав працювати у серйозній фірмі.

Навіть учуся поменше думати про вічне — себто кому передати потім мою кількатисячну домашню книгозбірню. Тим, що син не став філологом, не надто переймаюся: хоч хтось же в родині має приносити з роботи не таку смішну зарплату.

Іноді з ним непросто, але дуже цікаво. А ще син — цілком людина своєї епохи: не надто сентиментальний, скептично ставиться до будь-якої неперевіреної інформації (часом і мені дає добрі уроки у штормах теперішніх фейкових морів), ненавидить будь-яку, навіть дріб'язкову фальш, дратується, коли його тупо "учать жить", уміє вельми переконливо добирати свої арґументи у дискусіях. З сучасних українських авторів його найбільше захоплює Макс Кідрук. І нарешті, на щастя, він багато читає (тільки, боронь Боже, не ту літературу, яку "проходили" чи згадували у школі — небезпечно-симптоматичний для нашої освіти дзвіночок!).

Якось у наших цнотливо-інтеліґентських колах не прийнято акцентувати увагу на цих мирських клопотах. Частково я вже відповідав на це "інтимне" запитання. А дарма.

Доки ми затято боролися з комуно-імперським минулим, відстоювали на вічах і майданах рідну мову, прапор, тризуб, державність, тим часом владну машину уже нашої, нової України вдатно розбудували під себе спритні (уже сивочолі) колишні комсомольські вождики й новочасні моложаві горе-ґешефтмани без краплини совісти за душею. Думаю, значною мірою через ту ж таки нашу інтеліґентську сором'язливість. Один з наслідків цієї моделі — зарплатні гойдалки.

Так не має бути! Якщо порівняти платню вчителя, лікаря, інженера, професора чи й академіка (мовчу вже про пенсію колишньої колгоспниці з 60-річним стажем) і державного топ-чиновника чи судді з прокурором, мимоволі охоплюють серце неконституційні революційні пориви. З таким господарюванням ці хлопці з упертою періодичністю опинятимуться або в Ростові, або, у кращому для них разі, — "де пальми крислаті Флориди".

Видатний італійський психолог Чезаре Ломброзо якось зауважив: "Геніяльність — це єдина державна влада, належна людині, перед якою можна, не червоніючи, стати навколішки".

Ні коли почав писати (живучи в імперському Петербурзі) "не на общепонятном", а таки рідною мовою, як здавалося, зовсім безперспективною. Цей чоловік справді ні разу не помилився. Ні коли пророкував: "Не смійтеся, чужі люде!../ Встане Україна./ І розвіє тьму неволі,/ Світ правди засвітить". Ні коли взявся не за кар'єру і статки, а за пробудження своєї, на той час уже майже зовсім упокореної нації.

Але зроблено вже найтяжчу роботу, і ми таки досягнемо свого. Дуже довгим і звивистим виявляється наш шлях самопоставання. Бо ж Шевченко ні разу не помилився. Вірю в це свято.

  Всего 59 просмотров